/ Українська, DBT-C, Суперсенсори / By Francheska Perepletchikova
Почнемо з окреслення різниці між стражданням і болем. Біль — це природна частина життя. Він включає в себе виклики, які трапляються на нашому шляху у вигляді: 1) отримання того, чого ми не хочемо (це, приміром, домашнє завдання, обмеження часу за комп’ютером, побутові обов’язки тощо) або 2) неотримання того, чого ми хочемо (це, приміром, відмова в отриманні омріяної посади, заборона на ночівлю від батьків, нестача коштів на купівлю бажаної речі тощо).
Ми сприймаємо такі виклики болісно, тому що вони супроводжуються змінами та невизначеністю, а наше почуття безпеки надає перевагу визначеності та стабільності, де все відомо та передбачувано. Однак, незалежно від того, вітаємо ми виклики чи ні, біль — неминучий І ВОДНОЧАС потрібний нам, оскільки ми вчимося та набуваємо вправності лише стикаючись із проблемами та розв’язуючи їх. Відпочинок на пляжі — це чудово і необхідно для того, щоб збалансувати нашу “метушливу” сторону життя, одначе нічого нового ми при цьому не дізнаємось.
Якщо біль є природною частиною життя, то страждання — ні. Страждання — це те, що ми заподіюємо самі собі. Воно походить з двох основних джерел: 1) неприйняття болю і 2) суміщення того, “ким я є”, з тим, “що я роблю”.
Перше джерело можна підсумувати у формулі (біль + неприйняття болю = страждання). Коли ми тікаємо від проблем (наприклад, змушуємо інших змінити ситуацію за нас, уникаємо важких або неприємних завдань, брешемо), ми не позбуваємося болю, а навпаки примножуємо. Проблеми нікуди не зникають. Зазвичай, чим довше ми уникаємо їх вирішення, тим більшими вони стають. Якщо біль дає нам можливість щось змінити, то страждання втримує на місці.
Приклад: я не до кінця зрозумів/ла урок математики й тому не схотів/ла робити домашнє завдання. Наступного дня вчитель математики пояснював новий матеріал, заснований на попередньому уроці, і я повністю розгубився/лась, що викликало ще менше бажання робити домашнє завдання. І так до тих пір, поки я не завалив/ла предмет і не був/ла змушений/а йти в літню школу.
Друге джерело страждань можна звести до формули (“те, ким я є” = ” те, що я роблю”)
Тут потрібно трохи більше пояснень.
Як і все інше, наше існування — діалектичне. Воно складається з умовної та безумовної сторін, які функціонують паралельно, але окремо одна від одної.
Умовна сторона існування — це наші стосунки з оточенням, наші думки, почуття й дії, злети й падіння, перемоги й поразки, помилки й досягнення, моменти гордості й розчарування, критика й підбадьорення з боку інших людей і т.д. Що стосується безумовної сторони, то це наші стосунки з собою. Ці стосунки мають бути як із сутністю, де “я не є ні добрим/ою, ні поганим/ою”. Дитина, народившись, не добра й не зла. Це просто людське створіння. Така ж сутність, як Сонце, Земля, Місяць, дерево, річка, білка. Сонце не буває добрим чи поганим; так, воно може обпекти шкіру, але це не робить його лихим. Так само й із людьми. На особистісному рівні ми не є ані добрими, ані злими. Однак на рівні реагування наші реакції дійсно можуть бути охарактеризовані як хороші/погані, ефективні/неефективні, помилки/досягнення і т.д.
Щоб мати щасливе та продуктивне життя, нам потрібно постійно підтримувати діалектичну рівновагу, де одна сторона стабільна, а інша — гнучка (за діалектичним принципом взаємодоповнюваності).
“Я просто є — ані поганий/а, ані хороший/а” (стабільна/безумовна сторона), І ВОДНОЧАС мої дії можуть бути ефективними/неефективними, я можу набути/втратити щось, я подобаюсь людям/не подобаюсь, я радію/розчаровуюся (гнучка/умовна сторона).
На жаль, інформаційне поле, в якому ми існуємо, програмує нас на однобоке розуміння життя й орієнтацію в ньому. Інформаційне поле складається з усіх можливих впливів, таких як суспільство, культура, релігія, книги, інтернет, батьки, брати й сестри, родичі, друзі, вчителі тощо. Це інформаційне поле об’єднує умовні та безумовні сторони нашого існування, перетворюючи все на умовне. “Те, ким я є” починає залежати від того, “що я роблю та що про мене думають інші люди”. Коли стосунки з собою стають залежними від наших стосунків із зовнішнім середовищем (наприклад, “я досяг/ла успіху, тому я хороший/а, або я зазнав/ла невдачі, тому я поганий/а”), наше існування стає однобоким. Як тільки діалектична рівновага порушується, самооцінка людини починає коливатися між позитивом і негативом відповідно до обставин щодня, а іноді й щогодини. Це призводить до страждань. Однак, замість того, щоб навчитися розділяти ці дві сторони існування та створити синтез “Я просто є ТА можу досягати/не досягати чогось, радіти/розчаровуватися, подобатися/не подобатися людям”, людина застрягає у спробах штучно зменшити життєві коливання через 1) уникнення викликів повсякденного життя та/або 2) силу, яка передбачає спроби змінити інших людей та/або покарати себе за те, що “я поганий/а”.
Прийняття позиції “Я просто є” дозволяє нам досягти миру з собою, незалежно від того, чи ми задоволені або розчаровані результатами нашої умовної сторони життя. Мир з собою означає, що я не є ні хорошим/ою, ні поганим/ою. Якщо я ставлюся до себе як до хорошої людини, то миру нема, адже я можу бути й людиною поганою.
Існує багато причин, чому наші стосунки з собою можуть перетворитися з безумовних на умовні. На жаль, багато не треба, щоб ініціювати це руйнівне програмування. Достатньо сказати: “Молодець, ти така хороша дівчинка!” або “Ти зробила це неправильно, погана дівчинка!”, щоб об’єднати стосунки з собою з досягненнями та невдачами. Крім того, шкідлива інвалідація, або знецінення, особливо в ранньому віці, значною мірою сприяє цьому переходу. Таке шкідливе знецінення включає в себе критику, осуд, порівняння, сором, звинувачення, образу, примус, нав’язування тощо. Інвалідація надає зворотний зв’язок на рівні відповіді та на особистісному рівні, повідомляючи, що й реакція, і сама людина “недостатньо хороші”, і що неадекватна реакція є доказом того, що людина ” дефектна”. Таким чином, “те, ким я є” починає зливатися з “тим, що я роблю/відчуваю/думаю”.
Існує багато причин, чому наші стосунки з собою можуть перетворитися з безумовних на умовні. На жаль, багато не треба, щоб ініціювати це руйнівне програмування. Достатньо сказати: “Молодець, ти така хороша дівчинка!” або “Ти зробила це неправильно, погана дівчинка!”, щоб об’єднати стосунки з собою з досягненнями та невдачами. Крім того, шкідлива інвалідація, знецінення, особливо в ранньому віці, значною мірою сприяє цьому переходу. Таке шкідливе знецінення включає в себе критику, осуд, порівняння, сором, звинувачення, образу, примус, нав’язування тощо. Інвалідація надає зворотний зв’язок на рівні відповіді та на особистісному рівні, повідомляючи, що й реакція, і сама людина “недостатньо хороші”, і що неадекватна реакція є доказом того, що людина ” дефектна”. Таким чином, “те, ким я є” починає зливатися з “тим, що я роблю/відчуваю/думаю”.
Отже, щоб зменшити страждання, нам потрібно: 1) уникати уникнення та приймати виклики, не тікаючи від них і не намагаючись змусити інших вирішити їх за нас (умовний бік існування), і 2) навчитися відокремлювати “те, ким я є” від “того, що я роблю” (безумовний бік існування).
Дотримання діалектичного балансу між умовною та безумовною сторонами нашого існування особливо важливе для формування здатності не прив’язуватися до результату, про яку ми вже говорили раніше. Очевидно, що якщо мої стосунки з собою залежать від результату, то як взагалі можна досягти позиції неприв’язаності?
Як відокремити “те, ким я є” від “того, що я роблю” — подорож відкриттів, яку, я сподіваюся, ви пройдете разом зі мною в наступних відео та під час проходження моїх курсів.
