/ Українська, DBT-C, Суперсенсори / By Francheska Perepletchikova
Всі люди навколо здаються божевільними, тому що ВСІ люди і є божевільні, в тому числі й ми з вами! Просто деякі люди і божевільні, і повністю функціональні, тоді як інші цієї функціональності не мають і є лише божевільними. Більшість з нас знаходяться десь посередині. Як визначається божевілля — це ставитися до речей, які не є реальними, так, ніби вони реальні. Клінічним прикладом цього є людина, яка переживає слухову галюцинацію та переконана, що вона дійсно з кимось спілкується. Неклінічним прикладом є думка, що “я нічого не варта, бо мій хлопець мене кинув, і я ніколи більше не буду щасливою”.
Отже, чому всі люди божевільні. Люди відрізняються від інших істот цієї планети на багатьох рівнях, але в рамках цієї дискусії я виокремлю лише одну з відмінностей. Тварини живуть у реальному світі. Вони можуть думати та запам’ятовувати лише те, що бачили, нюхали, чули та відчували на смак. Люди ж володіють дивовижною силою, якої немає у тварин — здатністю творити. Люди мають уяву. Вони можуть уявити собі те, чого не існує, і зробити це реальністю. Більшість тварин можуть створювати лише те, на що вони запрограмовані, — наприклад, гнізда чи вулики. Так, є рідкісні винятки, наприклад, слон, який може малювати, якщо йому дати аркуш і фарби, створені людиною. Проте це поодинокі випадки, і їхній вплив мізерно малий. Люди можуть вийти далеко за межі цього! Вони створили такі речі, як айфони, телевізори, інтернет, штучний інтелект, автомобілі, літаки, космічні кораблі тощо. Природа не створювала нічого з перерахованого. Хтось уявив ці речі та зробив їх реальними. Справді дивовижна сила!
Однак, як ми вже обговорювали в попередніх відео, все має дві сторони, — це другий закон діалектики. Існує й інша сторона уяви. Люди також можуть створювати у своїх головах монстрів і поводитися з ними так, ніби вони реальні, що є визначенням божевілля. Наприклад, маленька дитина боїться страховиська під ліжком. Монстра не існує, але існує страх. Наші страждання походять від уявних чудовиськ. І це страждання реальне, навіть якщо монстри — просто плід фантазії.
Сьогодні більшість людей, які перебувають у цивілізованих суспільствах, живуть краще, ніж королі та королеви середньовіччя. Останні страждали від хвороб, які ми зараз можемо легко вилікувати; не мали належної гігієни; були заражені паразитами; і навіть не мали туалетів і теплого ліжка, щоб спати! Якщо ви слухаєте мене зараз, це означає, що вам доступна розкіш, яку не могли собі уявити стародавні королівські особи!
На жаль, не всі люди на нашій планеті мають комфортне життя, але навіть ті, хто живе в безпечному середовищі, має пристойне житло, хорошу їжу, відмінне медичне обслуговування, можливість подорожувати й пізнавати чудеса світу, а також доступ до розваг, які не могли собі уявити навіть ті, хто жив всього кілька десятиліть тому, зараз страждають!
Перш ніж ми продовжимо, давайте визначимо, що таке страждання. Як ми вже обговорювали, біль — це природна частина життя. Він складається з усіх викликів, з якими ми стикаємося щодня. Ми сприймаємо ці виклики як болючі, бо вони приносять невизначеність, а наше почуття безпеки вимагає одноманітності та передбачуваності. Але іншою стороною болю є можливість вчитися, бо тільки через виклики ми можемо досягти майстерності. Тяжко працювати, мати справу з проблемною поведінкою наших дітей, боротися з проблемами зі здоров’ям, фінансовими труднощами тощо — все це приклади болю нашого життя. Джерелом страждань натомість є ми самі. Точніше, їх спричиняють монстри, яких ми створюємо у своїй свідомості й поводимося з ними так, ніби вони існують насправді.
Як ми створюємо монстрів? Інформація від наших органів чуття потрапляє в мозок, який обробляє її, порівнюючи з тим, що нам вже відомо. А оскільки всі ми маємо різний досвід, то й тлумачимо речі по-різному — як у незначній мірі, так і в кардинально відмінній. Звичайно, ми можемо мати спільні уявлення. Якщо я покажу вам iPhone, ми матимемо єдине розуміння того, що це таке. Однак, якщо я покажу його аборигену, який походить із зовсім іншого середовища, життєвого досвіду та культури, він може мати зовсім інше уявлення щодо того, що це може бути. А якщо він покаже мені свої інструменти, вже я не матиму жодного уявлення про те, що це таке і як цим користуватися.
Отже, все, що потрапляє в наш ментальний простір, проходить процес інтерпретації. Ми бачимо все крізь особливу, індивідуальну призму. Суб’єктивно події є нейтральними, оскільки одна й та сама подія може бути інтерпретована різними людьми по-різному. Якщо я скажу: “Ти дурень!” п’ятьом людям, то отримаю п’ять різних реакцій — одна людина може вдарити мене, друга просто обізве у відповідь, третя посміється, четверта знизає плечима, а п’ята може просто піти геть. Це дуже важливо розуміти — події не провокують нас. Події суб’єктивно нейтральні, тому що вони є предметом інтерпретації. Навіть найстрашніші об’єктивно події все одно залишаються суб’єктивно нейтральними. Наприклад, війна. Війни — це об’єктивно страшні події, які несуть смерть і руйнування. Більшість людей виступають проти воєн і вважають їх жахливими подіями, яких потрібно уникати. Однак інші можуть отримувати вигоду від воєнних дій і радіти новинам про збройні конфлікти.
Повторюючи основну тезу — всі події є суб’єктивно нейтральними. Ми інтерпретуємо події, а потім провокуємо себе цією інтерпретацією. Це означає, що фактично саме ми контролюємо те, як сприймаємо дійсність. На жаль, натомість ми робимо інших людей відповідальними за наші почуття, думки та дії. Але це ще один приклад того, чому ми всі божевільні! Інші люди не відповідають за наші реакції. Ми є тими, хто контролює нас. Однак ми продовжуємо віддавати цей контроль іншим, замість того, щоб брати відповідальність на себе. Насправді дуже важко взяти на себе відповідальність за свої реакції. Значно простіше звинувачувати інших. Однак, як тільки ми покажемо пальцем на себе й візьмемо під контроль єдине, що нам підвладне — самих себе, ми зможемо змінити наш світ! Як саме? Змінивши спосіб мислення. Наші почуття та дії є породженням наших думок. У повсякденній комунікації це називається “я просто передумала”, що означає, що я змінила своє ставлення до ситуації і, відповідно, свою поведінку. Цей простий факт лежить в основі когнітивно-поведінкової терапії.
Оскільки все в нашому досвіді суб’єктивне, наше розуміння того, що відбувається, завжди містить два аспекти — реальний і не реальний. Реальним є фактичне, а нереальним — суб’єктивне, тобто інтерпретації, які ми формуємо, обробляючи інформацію через нашу власну призму. Ці інтерпретації можуть бути близькими до фактів або не мати з ними нічого спільного.
Приклад: дитина плаче через те, що подруга виконала більше домашнього завдання з математики. Реальність полягає в тому, що її подруга зробила більше сторінок. Це факт. А ось що не є реальним, так це значення, яке дитина винесла з цієї події: “моя подруга виконала більше сторінок, а отже, вона розумніша за мене, я погана учениця, я провалю тест з математики, я дурна, я не закінчу школу з високими оцінками, я не потраплю до хорошого коледжу”. Дитина була дуже засмучена не через те, скільки сторінок було відповідно заповнено, а через зроблені інтерпретації. Вона створила у своїй голові монстрів, які не були реальними, на відміну від її страждань. А завдяки вправі на перевірку “реально/нереально” дитина змогла відпустити ситуацію й опанувати себе. Наприкінці цієї простої вправи вона просто сміялася над тим, як сильно дозволяла своїм монстрам впливати на свій настрій, здатність зосередитися та продовжувати працювати над домашнім завданням з математики й готуватися до тесту. І це саме те, що вони роблять! Вони тримають нас у пастці, щоб ми продовжували страждати та годувати їх! Ці уявні монстри можуть вижити лише тоді, коли ми підживлюємо їх своїми стражданнями. Іншими словами, ми продовжуємо кодувати та перекодовувати одну й ту саму шкідливу програму, роблячи її все сильнішою й сильнішою.
Не всіх монстрів так легко перемогти, як у прикладі з домашнім завданням із математики. Як вже було сказано, монстри — це шкідливі програми в наших головах, які ми продовжуємо експлуатувати, інтерпретуючи дійсність на їхній основі. У такий спосіб ми перекодовуємо ці шкідливі програми по кілька разів на день протягом багатьох років. Крім того, оскільки вони є ілюзіями, боротися з ними за допомогою фактів не виходить. Це все одно, що намагатися пояснити людині, яка має зорові галюцинації, що вони не реальні. Ці програми є ілюзіями, а ілюзіям немає діла до фактів. Тому проста перевірка фактів їх не зітре.
Найбільш яскравим прикладом того, як це працює, є одна з моїх нинішніх клієнток. Вона дуже приваблива за стандартами західного суспільства. Однак у неї є шкідлива програма, яка зображає її потворною. Цю програму написала її мати, яка багато років тому зауважила, що її маленька донька надзвичайно принадна, і занепокоїлася, що дівчинка буде використовувати свою зовнішність у власних інтересах замість того, щоб наполегливо працювати. Тож з найкращими намірами, щоб гарантувати, що її дитина виросте працьовитою людиною, мати продовжувала повторювати доньці, що вона некрасива. Моїй клієнтці зараз 21 рік. Вона не сліпа, і вона розумна. Докази того, що вона вродлива, буквально дивляться їй в обличчя кожного дня, коли вона бачить себе в дзеркалі. Але ці докази не мають відношення до її програми “Я потворна”. Тому, коли інші люди кажуть їй, що вона красуня, ця програма змушує її інтерпретувати компліменти як “вони сміються з мене”.
Інші поширені приклади уявних монстрів:
1. Думки про себе як про хороших/поганих, як-от “я нічого не вартий”, — це божевільні думки. Самооцінка — це вигадана концепція. Ми не народжуємося з цінником. Ми не можемо бути гідними чи нікчемними. Як ми вже обговорювали, ми просто є — ані хороші, ані погані. Коли народжується дитина, вона не є ні доброю, ні лихою. Ця дитина є сутністю, яка називається людиною. Ми такі ж сутності, як Сонце, Земля, Місяць, дерева, річки чи білки. Те, що ми робимо, може бути ефективним чи неефективним, але не має нічого спільного з нами як особистостями.
2. Думки, які пов’язують наші стосунки із зовнішнім світом або іншими людьми із нашими стосунками з собою, є божевільними. Ми можемо досягати успіху або зазнавати невдач, ми можемо подобатися або не подобатися іншим людям, але це не має ніякого відношення до нас безпосередньо. Хтось може вважати мене розумною, а хтось — дурною. Хто ж я? Ні те, ні інше! Це їхня ВЛАСНА думка, яка базується на їхньому внутрішньому світі. Ми бачимо себе в інших людях і не в змозі сприймати людей такими, якими вони є насправді. Інші люди — це лише наше власне дзеркальне відображення. Ми знаємо тільки себе й можемо бачити себе в інших. Якщо я самокритична, то й оточуючі будуть сприйматися, як критичні, і я буду критикувати інших і буду схильна інтерпретувати те, що вони мені говорять, як критику. Дуже легко побачити, як людина ставиться до себе: просто подивіться, як вона ставиться до інших. Це дзеркальне відображення. Замість того, щоб плавати в цьому божевіллі, дозволяючи іншим людям визначати наше ставлення до себе, нам потрібно навчитися зберігати таку позицію: “Я просто є, і я можу бути щасливою/розчарованою, я можу досягти успіху/невдачі, я подобаюся/не подобаюся іншим, інші вважають мене розумною/дурною і т.д.”. На жаль, інформаційне поле, в якому ми існуємо, програмує нас бути однобокими, ототожнюючи те, ким ми є, з тим, що ми робимо, і з тим, що про нас думають інші. Нам легко побачити божевілля у твердженні “Я посварилася з подругою, ненавиджу її; зараз піду додому й буду ненавидіти свою матір”, оскільки очевидно, що ці стосунки не пов’язані між собою. Однак для нас не настільки очевидно, що твердження “Я посварилася з подругою, ненавиджу її, а тепер ненавиджу себе” є настільки ж божевільним. Наші стосунки з собою паралельні до наших стосунків з іншими людьми. Той факт, що ми будуємо стосунки з собою на основі стосунків із зовнішнім світом, є ще одним прикладом нашого божевілля!
3. Будь-які спроби досягти внутрішнього спокою та любові до себе, задовольняючи умови “достатності”, є божевільними; наприклад, “щоб любити себе й відчувати умиротворення, я маю бути достатньо високою, достатньо худорлявою, достатньо розумною, достатньо успішною, а інші люди мають полюбити мене першими і т.д.”. Це все одно, що сказати: “Я мушу бути розумним, щоб моє серце продовжувало битися”. І любов взагалі, і любов до себе є безумовними. Ми не можемо задовольнити умови, щоб досягти чогось безумовного. У всіх нас є любов до себе, це інстинкт самозбереження. Нам просто потрібно навчитися підключатися до любові до себе за власним бажанням, в будь-який час, коли ми цього хочемо. Це одна з навичок, якої я навчаю своїх клієнтів. А я суїцидолог, тобто працюю з людьми, які ненавидять себе настільки, що їхній інстинкт самозбереження зламався, і вони хочуть вбити себе. За 25 років мого клінічного досвіду в мене не було жодного клієнта, який не зміг би підключитися до любові до себе. Процес встановлення зв’язку з любов’ю до себе насправді надзвичайно простий. Власне, всі методи, яких я навчаю, прості, але не легкі, що є ще одним прикладом діалектики.
4. Практично будь-які “факти” про майбутнє, такі як “я ніколи не досягну успіху”, “я завжди буду відчувати себе так”, “якби я більше читала своїм дітям, коли вони були маленькими, вони б зараз були відмінниками” і т.д., є божевільними. Існує лише два факти про майбутнє: ми всі помремо, і все, що ми плануємо зараз, не станеться так, як ми собі уявляємо, в тій формі/послідовності/місці/часі, які нами заплановані. Всі наші “факти” про майбутнє, які здаються нам абсолютно достеменними, є лише ілюзіями, що підживлюються емоціями.
5. Будь-які очікування щодо “справедливості” є абсолютно безпідставними. Справедливість — це ще одна вигадана концепція. Наше існування базується на принципі діалектики, де речі не є однаковими чи рівними, а доповнюють одна одну, наприклад, день/ніч, життя/смерть, чоловік/жінка, інь/ян, хороше/погане і т.д. Справедливість вимагає подібності. Дуже легко побачити, що очікування подібності є лише ілюзією. Якби цей світ ґрунтувався на принципі подібності чи рівності речей, ми всі були б дуже схожими, з однаковим зростом, вагою, інтелектуальними здібностями, талантами тощо. Очевидно, що це не так. Ми винайшли поняття справедливості, тому що наше почуття безпеки вимагає передбачуваності, наприклад: “Якщо я зроблю щось погане, зі мною трапиться погане, а якщо зроблю щось хороше, зі мною трапиться хороше”. Ми прагнемо такої передбачуваності, але її не існує. Кожен з нас може засвідчити, що життя є непередбачуваним і дуже несправедливим. Це емпіричний факт. Але ми продовжуємо ігнорувати його, тому що очікування справедливості — це лише черговий плід нашої уяви, який ми сприймаємо як реальність, а факти не мають жодного відношення до ілюзій. Тому ми все ще засмучуємося, коли трапляються несправедливі речі, і вимагаємо справедливості від інших. Це ще один приклад божевілля. Ми можемо самі вирішити ставитися до інших людей справедливо, але ми не можемо очікувати цього у відповідь як від інших людей, так і від життя.
Отже, що робити зі шкідливими програмами, які кодуються та перекодовуються в нашій голові мільйони разів протягом існування? Механізм той самий — проста вправа на “справжнє/несправжнє”. Проста, але не легка. Нелегка тому, що ми не захочемо цього робити. Це буде суперечливо в плані настрою. Наші емоції, що відповідають цим шкідливим програмам, спонукатимуть нас робити те, чого хочуть ці програми, підживлюючи їх, перекодовуючи, роблячи їх сильнішими. Тож робити варто наступне: визнати, що це шкідлива програма, і продовжувати говорити їй “Привіт” знову і знову (усвідомленість). Не сперечайтеся зі шкідливими програмами. Просто усвідомте їх, визнайте й називайте речі своїми іменами — це уявні монстри. І ви матимете свободу вибору! Зміна того, як ми думаємо, відчуваємо та діємо — це єдиний контроль у житті, який у нас є. Розберіться з болем і візьміть під контроль страждання. Ніхто не зможе зробити це за нас. Це наша власна відповідальність і величезна сила, адже коли ми змінюємо те, як ми думаємо, змінюються й наші відчуття та дії. Ми змінюємо наш світ! Як і все інше — ця схема проста, але не легка. Вона не вилікує наше людське божевілля. Та наше божевілля й не потребує лікування! Як було сказано вище, саме воно дає нам здатність творити. Ми можемо просто визнати, що ми божевільні, і навчитися використовувати нашу силу уяви конструктивно, а не деструктивно.
