/ Українська, DBT-C, Суперсенсори / By Francheska Perepletchikova
Коли мої клієнти питають у мене поради щодо того, як вирішити ту чи іншу проблему, моя початкова відповідь майже завжди така: “Я не знаю. А яка мета?”
Процес ухвалення рішень складається з чотирьох етапів: 1) визначення мети; 2) усвідомлення конкурентної мети; 3) вибір пріоритету та 4) прийняття того, що конкурентна мета не буде досягнута.
Крок 1 — що є метою?
Однією з головних помилок, якої ми припускаємося, стикаючись із проблемою, є негайний пошук рішення. Утім, ми не враховуємо нескінченну кількість можливих цілей, пов’язаних з цією проблемою. Отже, перш ніж міркувати про можливі шляхи розв’язання, нам спершу слід поставити собі запитання: “А яка наша мета?” В іншому разі ми ризикуємо випадковим чином генерувати рішення та намагатися досягти кількох цілей одночасно. А це все одно, що спробувати осідлати двох коней заразом.
Крок 2 — що є конкурентною метою?
Щобільше, зазвичай коні, яких ми намагаємось осідлати, ще й рухаються в протилежних напрямках. Тож визначення мети є необхідною, але недостатньою умовою, оскільки все має дві сторони. Другий закон діалектики — “все містить у собі свою протилежність”, — передбачає, що будь-що має суперечливу природу. Ці сторони не є тотожними чи однаковими, але взаємодоповнюють одна одну, оскільки перебувають у діаметральній протилежності. Такими є, наприклад, день/ніч, життя/смерть, добро/зло, біле/чорне, інь/янь, чоловік/жінка тощо. І кожній стороні відповідає якась своя мета. Оскільки ці сторони діаметрально протилежні, то пов’язані з ними цілі повсякчас конкурують між собою. Таким чином, ми повинні пам’ятати, що для будь-якої обраної мети завжди знайдеться конкурентна мета.
Крок 3 — що є пріоритетом?
Оскільки очевидно, що їздити верхи на двох конях, що рухаються в протилежних напрямках, — трюк, який не до снаги навіть досвідченому артисту цирку, після того, як ми визначили мету й зрозуміли мету конкурентну, нам необхідно вибрати пріоритет. Ми нерідко зазнаємо невдачі на цьому етапі, і натомість навіжено намагаємося отримати все й одразу — просто як в українському прислів’ї “за двома зайцями поженешся – жодного не впіймаєш”, що означає неможливість уполювати обидві цілі за раз. Так, нам потрібно мислити нестандартно: зважати на те, що залишилося поза увагою, і враховувати різні точки зору, щоб зменшити ризик однобокого, негнучкого прийняття рішень, яке може лише завести нас у глухий кут. Утім, розглянувши обидві сторони, ми можемо рухатися вперед лише в одному напрямку.
Крок 4 — яка ціна?
Після того, як ми визначилися з пріоритетом, слід визнати, що досягти конкурентної мети нам не вдасться. Це й буде нашою платою за реалізацію обраного пріоритету. Все має свою ціну. Визнання того, що ми не можемо мати все, дозволяє бути більш гнучкими та допомагає уникнути розчарувань.
Одне лише усвідомлення інформації про різні цілі та вибір пріоритету з подальшим прийняттям збільшує шанси на ефективне розв’язання проблем, оскільки ми отримуємо свободу вибору та з більшою ймовірністю надамо перевагу вибору мудрого розуму над вибором розуму емоційного.
Приклад 1. Дитина скаржиться, що у неї постійно виникають проблеми з друзями під час ігор: 1) мета — я хочу, щоб мої друзі грали зі мною, 2) конкурентна мета — я хочу грати в ігри за власним вибором, 3) пріоритет — покращити стосунки, 4) прийняття — мені потрібно буде грати в ігри за їхнім вибором.
Приклад 2. Дитина, яка страждає на емоційну дисрегуляцію та схильна до самоушкодження, проводить багато часу перед монітором. Батьки хочуть зменшити тривалість перебування дитини “в екрані” та більше часу проводити разом. Однак саме додатковий час за комп’ютером є основним мотивом для того, щоб дитина погодилася практикувати навички копінгу: 1) мета — зменшити час, проведений за комп’ютером, 2) конкурентна мета — мотивувати дитину до відпрацювання навичок, 3) пріоритет — заохочувати відпрацювання навичок, надаючи більше часу на гаджети, задля скорочення випадків самоушкодження, і 4) прийняття — більше часу “в моніторі” буде запропоновано доти, доки поведінка не стабілізується.
Окрім того, ефективне розв’язання проблем (як і будь-що в житті) вимагає дотримання діалектичного балансу, де одна сторона є стабільною, а інша — гнучкою. На стабільній стороні ми маємо: 1) точне визначення нашої пріоритетної мети, 2) вибір засобів для досягнення цієї мети і 3) здатність вправно застосовувати обрані засоби для досягнення поставленої мети. На гнучкій стороні ми маємо неприв’язаність до результату.
Що стосується стабільної сторони, то у розглянутому вище прикладі 1, де дитина має міжособистісні труднощі, в неї є: 1) пріоритетна мета покращити стосунки, 2) потреба навчитися соціальних навичок ведення переговорів, радикального прийняття, навички “ДРУГ” тощо, і 3) потреба набути вміння вправно застосовувати ці техніки за допомогою підкріплюючої практики з батьками. У прикладі 2 батьки мають: 1) пріоритетну мету — мотивувати дитину до використання навичок за допомогою комп’ютера, 2) навчити дитину навичок емоційної регуляції з подальшою щоденною практикою в гіпотетичних ситуаціях, щоб підвищити здатність дитини застосовувати навички під час реальних стресових подій, і 3) набути й собі здатності використовувати емоційну регуляцію, щоб мати змогу моделювати ці навички, ефективно навчати них та в подальшому вдосконалювати використання технік дитиною.
З гнучкого боку, після того, як ми точно визначили мету, перш ніж почати її досягати, нам слід визнати, що результат не буде відповідати нашим очікуванням. Це приклад парадокса, який є єдиною нормою нашого існування. Результат може бути близьким до того, що ми запланували, може лише частково відповідати нашим очікуванням, а може бути повною протилежністю нашій початковій меті. Життя ніколи не збігається з тим, чого ми хочемо, коли ми цього хочемо, в якій послідовності, з ким і як. Отже, прийняття має відбуватися двічі: 1) перед тим, як ми починаємо рухатися до нашої мети, і 2) коли вона досягнута, але виявилась не зовсім тим, чого ми очікували.
Дотримання принципу неприв’язаності до результату зменшує ймовірність жорсткого дотримання нашого початкового плану, а також постійних розчарувань. Таким чином, ми можемо плинути по життю, як вода в річці. Річка ніколи не має заздалегідь визначеного річища. Вона тече й над камінням, і під камінням, і крізь тріщини. Прив’язаність до результату лише призводить до становища, в якому ми постійно зашпортуємося о брили наших фіксованих очікувань і намагаємося прорватися крізь зачинені двері.
Неприв’язаність до результату — це чудовий принцип, якого варто дотримуватися, щоб плинути по життю, наче річка. Та хоча знати, що робити, і необхідно, але все ж недостатньо. Нам також потрібно мати спроможність це втілити. Наша наступна бесіда буде присвячена власне способам набуття цієї спроможності, бо інакше принцип неприв’язаності до результату так і залишиться лишень цікавою концепцією.
