/ Українська, DBT-C, Суперсенсори / By Francheska Perepletchikova
Наш світ ґрунтується на діалектиці. Простіше кажучи, діалектика — це наука про базові закони руху, процесу. Вона узагальнює основні принципи, за якими відбуваються зміни. Отже, якщо ми хочемо змінити своє життя, нам потрібно вивчити та практикувати принципи діалектики. Діалектика нараховує три основні закони: 1) з кількості в якість, 2) все містить у собі свою протилежність і 3) заперечення заперечення. Тут ми розглянемо 1-й закон.
Закон “з кількості в якість” стверджує, що якісна зміна може відбутися лише шляхом якісного додавання або віднімання матерії або руху. Наприклад, коли ми вчимося грати на піаніно, ми спочатку дивимося на клавіші й уважно стежимо за положенням пальців, тренуючись постійно, поки одного дня нам більше не потрібно буде дивитися на клавіші, бо виходить грати без зусиль. Це означає, що відбувся якісний стрибок.
Розуміння цього закону та практичне застосування принципів, що лежать в його основі, дуже важливі для ефективного батьківства. Почнімо з усвідомлення того, що, на жаль, більшу частину часу ми говоримо нашим дітям, чого робити не треба. Ми більше звертаємо увагу на їхні помилки чи погану поведінку, аніж на бажані реакції, а потім висловлюємо несхвалення доганами, покараннями чи критикою. Таким чином, ми схильні частіше карати, аніж заохочувати. Ця вибіркова увага випливає з упередженості до негативу та залежності від настрою. Упередженість до негативу означає, що люди схильні автоматично орієнтуватися на негатив, оскільки він може бути небезпечним, тоді як щоб помітити позитив, потрібно докласти зусиль, оскільки він зазвичай є безпечним. Залежність від настрою означає, що ми дозволяємо емоціям визначати наші дії. Таким чином, ми всі схильні автоматично помічати негатив і прагнемо робити зауваження та карати, тому що сердимося.
Однак покарання та критика є прикладами силових методів, які застосовуються для того, щоб домогтися від дитини послуху. Примус — це спроба здійснювати контроль або безпосередньо впливати на реакції іншої людини. Покарання та критика мають багато небажаних побічних ефектів, одним з яких є навчання наших дітей так само використовувати силу для розв’язання проблем. Що таке істерика, як не примусовий спосіб домогтися бажаного від батьків? Крім того, ми схильні очікувати, що, почувши, чого робити не слід, дитина якимось чином дізнається, що потрібно робити натомість, і ще й буде в змозі це втілити. Що ж, нам дуже добре відомо, що сила насправді не працює, оскільки ми продовжуємо критикувати та карати за одну й ту саму негативну поведінку знову і знову.
Щоб збільшити шанси того, що наші діти будуть робити те, що ми хочемо, варто замість примусу використовувати маніпуляцію, яка є протилежністю силі. Маніпулюючи, ми безпосередньо впливаємо на наші власні реакції, які опосередковано впливають на поведінку дитини, через 1) навчання бажаної реакції шляхом моделювання та настанов і 2) допомогу в набутті здатності втілювати цю реакцію в життя. Просто знати, що робити, є необхідним, але недостатнім. Принцип “з кількості в якість” стосується саме набуття здатності послідовно діяти на основі цих знань. Таким чином, після того, як батьки навчили дитину адаптивної реакції, варто разом прорепетирувати засвоєне декілька разів.
Наприклад, як замінити реакцію дитини з “я засмучуюсь, тож буду капризувати” на “я засмучуюсь, тож використаю навичку”? Реакція “я засмучуюсь, тож буду капризувати” реалізується дитиною сотні тисяч разів протягом багатьох років, іноді по кілька разів на день, у вигляді істерик, вербальної та фізичної агресії, самоушкоджень, суїцидальних думок, вживання психоактивних речовин тощо. Це дуже сильна програма, записана в нашому біологічному комп’ютері (нашому мозку) у вигляді повторюваного коду. Сказавши дитині “Перестань кричати!”, ми не зможемо вплинути на цю програму. Батькам потрібно: 1) моделювати регуляцію емоцій; 2) навчати дитину конкретних навичок, таких як ритмічне дихання, напруження і розслаблення, техніка використання льоду тощо; і 3) залучати дитину до підкріплюваної практики кілька разів на день, щоб допомогти написати нову програму “я засмучуюсь, тож використаю навичку”. У протилежному випадку ймовірність того, що дитина скористається навичкою, особливо в момент емоційної дисрегуляції, — вкрай низька. Це станеться лише тоді, коли адаптивна реакція буде добре вивчена та багаторазово підкріплена. Отже, батькам потрібно відпрацьовувати навички з дитиною в режимі репетицій в перервах між емоційними сплесками, коли дитина спокійна. І робити це потрібно знову, знову і знову.
Дуже важливо, щоб батьки не були прив’язані до результату, тобто до того, чи дійсно дитина використовує відпрацьовані техніки в реальному житті!
Батьки, будь ласка, пам’ятайте, що ваші діти не будуть використовувати ці навички послідовно найближчим часом. Ваше завдання — навчити та дати вашим дітям можливість використовувати ці знання. Кількість, кількість, кількість. Це як посів. Для того, щоб відбулося проростання, недостатньо просто розсипати насіння, оскільки ґрунт також повинен бути підготовленим. Коли ґрунт дійде до потрібного стану, не залежить ані від вас, ані від дитини. Проростання — це якісний стрибок. Ми можемо лише впливати на процес, а саме на кількість повторень. Робіть те, що потрібно — моделюйте, навчайте, практикуйте, незалежно від того, чи реагує ваша дитина в короткостроковій перспективі. Ми працюємо на довгострокову зміну. Простіше кажучи, якщо бажана реакція не з’являється, потрібно ще більше практики.
Ми не можемо контролювати наших дітей, так само як не можемо контролювати інших людей, життя та обставини. Ми можемо орієнтуватися лише на те, на що можемо впливати безпосередньо — на самих себе. Зміна нашої поведінки з часом призведе до того, що діти будуть змушені пристосовувати свої реакції до нового типу трансакцій, і бажані зміни відбудуться. І відбудеться вони без застосування сили, а через опосередкований вплив на дитину шляхом безпосереднього впливу на нас самих.
От це і є те, що ми називаємо маніпуляцією.
