/ Українська, DBT-C, Суперсенсори / By Francheska Perepletchikova
Мене часто запитують, чим я займаюся як клінічна психологиня. Зазвичай я відповідаю так: “Я допомагаю людям перебудувати їхнє мислення на рівні свідомості”. За своєю суттю наш мозок — це біологічний комп’ютер; тож щоразу, коли ми щось інтерпретуємо або певним чином діємо, відбувається запис програми-реагування за аналогічних обставин. Якщо ми змінюємо образ думок — записується нова програма. Наші емоції та дії є результатом, продуктом думок. У просторіччі це називається “я
передумав/передумала”, а отже, змінив/змінила своє ставлення до ситуації та до того, як я з нею справляюся.
Когнітивне реструктурування — один з основних способів поліпшити нашу здатність маніпулювати собою та іншими людьми. Так, я знаю, що слово “маніпуляція” має негативну конотацію використання оточуючих у своїх інтересах. Однак насправді це всього лише набір інструментів, які можна використовувати як на благо, так і на шкоду. Так само як молоток — це знаряддя, за допомогою якого можна і забити цвях у стіну, і дати комусь по макітрі. Маніпуляція має стратегічний характер. Це свідомий процес, що включає три аспекти: 1) я маю конкретну мету, 2) я володію засобами досягнення цієї мети та 3) я вміло застосовую ці засоби для реалізації своєї мети.
Основними інструментами маніпуляції, яких ми вчимося в терапії, є: 1) валідація та самовалідація, 2) підкріплення та самопідкріплення, 3) вивчення та навчання способів впливу на власні реакції, 4) співчуття до інших та до себе, 5) зміна способу мислення та навчання інших когнітивної перебудови, 6) турбота про інших та про себе, 7) любов до інших та до себе.
Маніпуляція протилежна примусу. Маніпуляція — це вплив, тоді як примус — це нав’язування, спроба перехоплення контролю. Та ми не можемо по-справжньому контролювати інших людей, життя чи обставини. Ми навіть самих себе не можемо повністю контролювати. Безпосередньо людина здатна впливати лише на чотири аспекти: 1) те, що вона робить, 2) те, що вона думає, 3) те, що вона відчуває, та 4) свою біологію. А впливаючи безпосередньо на себе, ми можемо побічно впливати на інших людей, не
вдаючись до примусу.
Для маніпулювання собою необхідно “вказувати пальцем” на себе. Якщо ми хочемо, щоб у нашому житті та стосунках з оточуючими все було по-іншому, нам потрібно спочатку змінити власні реакції, а не намагатися переінакшити людей навколо. Щоразу, коли ми здійснюємо спробу контролювати інших, ми покладаємо на них відповідальність за наші почуття та вчинки, що, як не парадоксально, означає, що ми щойно передали їм контроль над собою.
Наприклад, у моєї дитини відбувається спалах гніву. Я дуже злюсь, і мої емоції вимагають, щоб я підвищила голос. Натомість я маніпулюю своїми реакціями: роблю вдих і видих, щоб заспокоїтися, і починаю ігнорувати поведінку дитини. Таким чином, я
безпосередньо впливаю на власну поведінку, яка вже побічно впливає на поведінку моєї дитини. Спочатку, як і слід було очікувати, її поведінка погіршиться. Це сплеск згасання, який відбувається, коли підкріплення через увагу видаляється з раніше сильно підкріпленої реакції. Замість того щоб боятися сплеску згасання, я реструктурую, перебудовую своє мислення та визнаю, що погіршення поведінки моєї дитини наразі означає, що моя стратегія працює. Я можу поплескати себе по спині за допомогою
самопідкріплення за те, що не звертаю уваги на негативну поведінку та використовую навичку дихання, щоб залишатися спокійною. Також можна здійснити самовалідацію
щодо складності завдання. З часом, якщо я буду ігнорувати послідовно, негативна поведінка згасне. Таким чином, я змогла змінити поведінку своєї дитини, не використовуючи та не моделюючи силові методи, такі як покарання, критика, осуд, принизливі коментарі або фізичні обмеження. Примус може спрацювати в короткостроковій перспективі, але в довгостроковій перспективі це обертається значними проблемами, оскільки ми псуємо стосунки та моделюємо для дитини застосування сили як
спосіб розв’язання проблем.
Батьки часто кажуть мені, що їхні діти вдаються до маніпуляцій, на що я зазвичай відповідаю: “Повірте, ви хотіли б, щоб ваша дитина вміла маніпулювати!” Те, що мають на увазі батьки, не є маніпуляцією. Коли дитина влаштовує істерику, вона не каже собі: “Так, коли я почну кричати, інтенсивність моєї емоційної реакції зменшиться, а вірогідність того, що батьки дадуть мені бажане, збільшиться”. Те, що бачать батьки, — це не усвідомлена стратегія, а навчена поведінка, тобто реакція, яку реалізували й
підкріплювали в минулому та яка набула безлічі функцій у процесі трансакції із зовнішнім середовищем.
Дійсно, більшість моделей поведінки є багатофункціональними. Крики можуть починатись з функції зниження емоційного збудження. Коли дитина кричить, на неї можуть почати звертати увагу, що миттєво підкріплює нову функцію — привертання
уваги. Далі, батьки можуть почати поступатися, щоб припинити істерику — щойно з’явилася інструментальна функція “отримати бажане”. Люди також можуть виглядати засмученими, що може породити ще одну функцію — функцію відплати, помсти. І так
далі.
Ба більше того, зазвичай ми навіть несвідомі цих функцій. Та вони керують нашою поведінкою незалежно від того, збагнули ми їх чи ні. Програми лише посилюються, якщо ми не усвідомлюємо їхнього існування, оскільки тоді ми не маємо свободи вибору та
змушені дотримуватися їх. Скільки разів ми помічали, що продовжуємо робити одне й те саме, але не отримуємо бажаного? Ми знову й знову реагуємо на ту саму програму в той самий спосіб, тому що це основний шлях, яким ми навчилися задовольняти її функцію, навіть якщо ми не усвідомлюємо, що ж це за функція. Щоб звільнитися від програми, потрібно: 1) зрозуміти її функції; 2) вловити момент “запуску” програмою дії, спрямованої на задоволення цієї функції, і 3) скасувати її, здійснивши іншу реакцію.
Це і є маніпулювання собою!
