/ Українська, DBT-C, Суперсенсори / By Francheska Perepletchikova
Згідно з дослідженнями, від 15% до 30% людей є високочутливими — в емоційному, фізіологічному та/або соціальному плані. Високочутливі люди обробляють інформацію більш інтенсивно, що результує як викликами, так і перевагами.
Виклики можуть включати високу реактивність і повільне повернення до вихідного рівня: незначні, на перший погляд, проблеми здатні спровокувати сильну та довготривалу емоційну реакцію. Суттєво більший вплив можуть мати такі подразники, як світло, гучні звуки, запах, смак і дотик. З іншого боку, високочутливі люди також можуть яскравіше відчувати позитивні емоції, ніби “рентгенівськими променями” зчитувати почуття інших людей, а також мають підвищену здатність до емпатії та творчості. Вроджена висока чутливість не передбачає стовідсоткових труднощів у майбутньому. Не у всіх емоційно чутливих людей виникає емоційна дисрегуляція та з’являються проблеми зі функціональністю в повсякденному житті. Втім, ризик розвитку депресії, тривоги або розладів особистості в них дійсно підвищений.
То що ж може призвести до трансформації емоційної чутливості в емоційну дисрегуляцію?
Біосоціальна модель
Емоційно чутливі діти (ми називаємо їх суперсенсорами) можуть мати більше потреб, ніж діти з середнім рівнем емоційності, оскільки чутливість є протилежністю стійкості, тобто здатності швидко відновлюватися після труднощів. Стійким дітям, як у приказці, все як з гуски вода. Суперсенсери ж більше схожі на каміння, яке в тій воді одразу йде на дно. Стійкість також можна описати як вроджений потужний психологічний імунітет. В рамках цього порівняння, суперсенсори народжуються зі слабким психологічним імунітетом і повинні навчитися його набувати.
Батьки суперсенсорів можуть бути не готові ефективно справлятися з проблемами емоційної чутливості, оскільки діти не народжуються з прикріпленими інструкціями. Здебільшого батьки надчутливих дітей є здібними, люблячими та доброзичливими. Це особливо помітно в багатодітних сім’ях, де надчутлива дитина, так би мовити, лізе на стінку, тоді як її братам та сестрам хоч би що. “Достатньо хороше виховання”, яке добре працює для більш стійких дітей, може бути просто недостатнім для суперсенсорів.
Біосоціальна модель свідчить про те, що ця трансакція між чутливою дитиною з додатковими потребами та неспроможністю оточення задовольнити ці потреби може призвести до двох наслідків: власне емоційної дисрегуляції та інвалідуючого оточення.
Інвалідуюче оточення
Оточення вважається інвалідуючим, якщо невибірково та повсюдно маркує реакції дитини (наприклад, думки, почуття і поведінку) як невалідні або позбавлені сенсу. Наприклад, дитина плаче після того, як вдарила друга, який зламав її улюблену іграшку. Мати каже дитині, що вона ніколи не повинна бити своїх друзів і що тут немає чого плакати. Перше твердження інвалідує невалідне (тобто, фізична агресія дійсно не є ефективним способом розв’язання проблем), тоді як друге твердження інвалідує валідне (тобто, смуток є прийнятною реакцією на втрату).
Причини того, чому в оточення може початися відторгнення реакцій дитини, зумовлені основними характеристиками емоційної чутливості — високою реактивністю та повільним поверненням до вихідного рівня. Як уже зазначалося, часто ці реакції виникають як грім серед ясного неба, не є сумірними за своєю інтенсивністю зі стресовим фактором і можуть тривати набагато довше, ніж можна було б очікувати. Тож, дійсно, реакції можуть здаватися батькам абсолютно незрозумілими.
Емоційна дисрегуляція
Коли оточення не здатне адекватно реагувати на виклики емоційної чутливості, це дестабілізує дитину. Дедалі більш дестабілізована дитина продовжує виснажувати здатність оточення адекватно реагувати, що призводить до ще більшої дестабілізації, і так далі. Таким чином, інвалідуюче оточення, як правило, є не відправною точкою, а результатом трансакції між потребами дитини та нездатністю батьків задовольнити ці потреби. Своєю чергою, взаємодія між емоційно чутливою дитиною та інвалідуючим оточенням з часом може призвести до розвитку емоційної дисрегуляції та психопатології. Дослідження показують, що такі діти мають підвищений ризик розвитку проблем із вживанням алкоголю та психоактивних речовин, суїцидальних та несуїцидальних самоушкоджень, депресії, тривоги та розладів особистості в підлітковому та дорослому віці.
Що робити?
Емоційна дисрегуляція не має тенденції до самостійного вирішення з часом. Суперсенсори можуть почати використовувати дезадаптивні механізми копінгу з метою зниження високого рівня емоційного збудження — це і вербальна, і фізична агресія, а також самоушкодження. Щоб зменшити ймовірність переходу емоційної чутливості в емоційну дисрегуляцію, суперсенсори повинні навчитися адаптивним навичкам подолання труднощів та ефективним методам розв’язання проблем, а їхнім батькам необхідно освоїти супербатьківство, аби мати змогу створити валідуюче оточення, готове до змін.
