/ Українська, DBT-C, Суперсенсори / By Francheska Perepletchikova
Скількох із нас батьки вчили самопідкріплення — казати собі «я молодець» чи подумки схвально поплескувати себе по спині? На жаль, не дуже багатьох. Все тому, що наші батьки самі не були запрограмовані на це. Нас не вчать самопідкріплення; натомість нас вчать самокритики. Частково це зумовлено нашою схильністю до негативізму. Ми запрограмовані автоматично орієнтуватися на негативні події, оскільки вони можуть бути небезпечними. А от позитивні події, як правило, безпечні, тож потрібно докласти зусиль, щоб їх помітити та зафіксувати. Таким чином, батьки схильні звертати увагу та коментувати саме негативну поведінку своїх дітей, тоді як до позитивної поведінки часто ставляться як до «належного». Наприклад, «моїй дитині належить бути ввічливою» або «моїй дитині належить негайно виконувати вказівки». Отже, поведінка, яка насправді є набутою реакцією, вважається рефлекторною та не підкріплюється послідовно, тоді як негативна поведінка отримує максимум уваги. Тож не дивно, що ми страждаємо від самоосуду та самокритики та в першу чергу пам’ятаємо про свої невдачі. З таким мисленням ми швидше за все зустрінемо наступний виклик із невпевненістю в собі та тривогою. Тобто наша здатність ефективно розв’язувати проблеми буде знижена, а шанси застосувати стратегії уникнення чи примусу, а також приписати відповідальність зовнішнім факторам — зростуть.
Крім того, коли наші досягнення нарешті визнаються, вони визнаються в першу чергу за результатом, а не за процесом. Іншими словами, нас хвалять за те, що ми отримуємо, а не за те, що ми зробили. Як-от: «Молодець, тобі поставили п’ятірку на тесті!». Однак ми не контролюємо результати, в тому числі й оцінки. Існує нескінченна кількість змінних, які повинні вишикуватися в певну послідовність для того, щоб стався якийсь результат. Щоб контролювати результати, нам потрібно було б знати всі ці змінні та мати можливість безпосередньо впливати на них. Це, звісно, нереально. Єдина змінна, яку ми знаємо і на яку можемо безпосередньо впливати, — це ми самі; отже, ми відповідальні лише за процес. Ми не контролюємо результати, ми можемо лише радіти чи не радіти тому, що отримали. Отже, те, що потрібно відзначати та підкріплювати, — це наш внесок. Якщо ми хвалимо наших дітей за результати, це програмує нереалістичні очікування, перфекціонізм і прив’язаність до результату.
Кожна мить у житті кидає нам новий виклик, а отже, дає можливість для самопідкріплення та/або самовалідації. Ми можемо не розв’язати проблему, але все одно здійснити самопідкріплення, зробивши все можливе і навчившись на власному досвіді. І водночас ми можемо здійснити самовалідацію, визнавши своє розчарування від того, що не отримали того, чого хотіли.
Самопідкріплення є одним з інгредієнтів «випікання свого власного хліба», тобто навчання тому, як віддавати належне собі та задовольняти власні потреби, не покладаючись на інших. Це сприяє розвитку внутрішнього контролю та здатності віддавати іншим людям, що є головним підґрунтям для розвитку та підтримки здорових стосунків. Самопідкріплення змінює спосіб нашого мислення. Отже, коли ми підкріплюємо себе, важливо дійсно сказати собі — «ти молодець», а не просто відчути гордість. Почуття не перепрограмовують наше програмне забезпечення, це роблять думки.
Самопідкріплення — це найпростіший інгредієнт «випікання свого власного хліба», якого можна навчити дітей у віці від 2 років. Але перш ніж батьки зможуть почати вчити своїх дітей, їм слід почати з себе.
